Методична скарбничка

  Структура й методика інтерактивного уроку

     Метою інтерактивного навчання є підготовка молодої люди-ни до життя та громадянської активності в громадянському суспільстві й демократичній правовій державі на заняттях з будь-якого шкільного предмета. Це вимагає активізації навчальних можливостей учня замість переказування абстрактної, «готової» інформації, відірваної від їхнього життя та суспільного досвіду. Уроки також повинні надавати учням основні пізнавальні та громадянські вміння, а також навички і зразки поведінки.

    Уроки мають захоплювати учнів, пробуджувати в них інтерес та мотивацію, навчати самостійному мисленню та діям. Ефектив-ність і сила впливу на емоції й свідомість школярів значною мірою залежать від умінь і стилю роботи конкретного вчителя.

    Застосування інтерактивних технологій висуває певні вимоги до структури уроків, які були реалізовані при викладенні її орієнтовного варіанта в цьому посібнику. Як правило, структура таких занять складається з п’яти елементів:

а) мотивація;

б) оголошення, представлення теми та очікуваних навчаль-них результатів;

в) надання необхідної інформації;

г) інтерактивна вправа – центральна частина заняття;

д) підбиття підсумків, оцінювання результатів уроку.

 Розглянемо кожен з цих елементів грунтовніше, аналізуючи методику його відтворення в рамках уроків з різних класів.

                                                           Мотивація 

         Мета цього етапу – сфокусувати увагу школярів на проблемі й викликати інтерес до обговорюваної теми. Мотивація є своєрід-ною психологічною паузою, яка дає можливість учням насамперед повідомити, що вони зараз почнуть вивчати інший (після попереднього уроку) предмет, що перед ними інший учитель та зовсім інші завдання. Крім того, кожну тему, яку ми засвоюємо з учнями, відповідно до фундаментальних положень теорії психолого-філософського пізнання, можна реально вважати засвоєною, якщо вона (тема) стала основою для розвитку в особистості суб’єкта пізнання власних новоутворень: в його свідомості, в емоційно-ціннісній сфері тощо. Отже, суб’єкт навчання має бути налаштований на ефективний процес пізнання, мати в ньому особистісну, власну зацікавленість. Усвідомлюючи, що і навіщо він зараз робитиме. Без виникнення цих внутрішніх підвалин: мотивів учіння та мотивації навчальної діяльності – не може бути ефективного пізнання.

  З цією метою можуть бути використані прийоми, що створю-ють проблемні ситуації, викликають у дітей здивування, подив, інтерес до змісту знань та процесу їх отримання, підкреслюють парадоксальність явищ та подій. Це може бути і коротка розповідь учителя, і бесіда, і демонстрування наочності, й нескладна інтерактивна технологія («мозковий штурм», «мікрофон», «криголам» тощо). Мотивація чітко пов’язана з темою уроку, вона психологічно готує учнів до її сприйняття, налаштовує їх на розв’язання певних проблем. Як правило, матеріал, вербалізований (словесно оформлений) учнями під час

мотивації, наприкінці підсумовується і стає «місточком» для представлення теми уроку.

  Цей елемент уроку має займати не більше 5% часу заняття.

   Оголошення, представлення теми 

та очікуваних навчальних результатів 

   Мета – забезпечити розуміння учнями змісту їхньої діяльності, тобто того, чого вони повинні досягти на уроці і чого від них чекає вчитель. Часто буває доцільно долучити до визначення очікуваних результатів усіх школярів.

  Щоб визначити для себе майбутні результати уроку, учні інколи мають озвучити своє особисте ставлення до суті та структури вибраних способів навчальної діяльності та спланувати свої дії на засвоєння та застосування знань, передбачених темою. Без чіткого й конкретного визначення та усвідомлення учнями навчальних результатів їхньої пізнавальної діяльності, особливо на уроках з використанням інтерактивних технологій, учні можуть сприйняти навчальний процес як ігрову форму діяльності, не пов’язану з навчальним предметом.   

    Формулювання очікуваних результатів уроку (які по суті є тим, що ми традицій-но називаємо дидактичною метою уроку) є іншим, аніж ми можемо побачити це у багатьох існуючих методичних чи дидактичних посібниках. Оскільки це принциповий момент інтерактивного навчання, розглянемо його грунтовніше.

   Формулювання результатів інтерактивного уроку для сприяння успішності навчання учнів має відповідати таким вимогам:

висвітлювати результати діяльності на уроці учнів, а не вчителя, і бути сформульованими таким чином: «Після цього уроку учні зможуть...»;

чітко відображати рівень навчальних досягнень, який очікується після уроку. Тому воно має передбачати: обсяг і рівень засвоєння знань учнів, що буде забезпечений на уроці; обсяг і рівень розвитку навичок і вмінь, який буде досягнуто після уроку; розвиток (формування) емоційно-ціннісної сфери учня, яка забезпечує формування переконань, характеру, вплив на поведінку тощо. Останній компонент навчальних результатів, до якого можна прагнути на окремому уроці, це – визначення, усвідомлення або формування емоційно-наповненого ставлення учнів до тих явищ, подій, процесів, що є предметом вивчення на уроці.

     Отже, результати мають бути сформульовані за допомогою відповідних дієслів, наприклад знання: пояснювати, визначати, характеризувати, порівнювати, відрізняти... тощо; уміння і навички: дискутувати, аргументувати думку, дати власну оцінку, проаналізувати тощо; ставлення: сформувати та висловлювати власне ставлення до..., пояснювати своє ставлення до...; щоб було зрозуміло, як можна виміряти такі результати, коли вони будуть досягнуті, наприклад: якщо після  Вашого уроку учні вмітимуть „пояснювати” суть явища та наводити приклади подібних явищ” – це легко перевірити і виміряти в оціночних балах, врахувавши, наприклад, точність і повноту пояснення і кількість прикладів, що наведено; бути коротким, ясним і абсолютно зрозумілим і для учнів, і для інших учителів, і для директора школи або завуча, який має перевіряти Ваш урок з огляду на те, чи досяг він очікуваних результатів.

   Таким чином, формулювання результатів вчителем під час проектування уроку є обов’язковою і важливою процедурою. В інтерактивній моделі навчання це надзвичайно важливо. Оскільки, як уже зазначалось, побудова технології навчання неможлива без чіткого визначення дидактичної мети. Правильно сформульовані, а потім досягнуті результати – 90% Вашого успіху.

   Однак досягти результатів у інтерактивній моделі ми можемо, тільки залучивши учнів до діяльності. Отже, вони теж повинні розуміти, для чого вони прийшли на Ваш урок, для чого їм треба прагнути і як будуть перевірятись їхні досягнення. Еталонною є ситуація, коли після Вашого уроку дитина не тільки знає, розуміє, чого вона досягла, а й чого вона хотіла б, мала б досягти на наступному уроці з Вашого предмета, чого вона взагалі хоче від Вас і Вашого курсу для свого життя.

     Для того щоб почати з учнями спільний процес руху до результатів навчання, в цій частині інтерактивного уроку треба:

назвати тему уроку або попросити когось з учнів прочитати її;

якщо назва теми містить нові слова або проблемні питання, звернути на це увагу учнів;

попросити когось з учнів оголосити очікувані результати за текстом посібника або за Вашим записом на дошці, зробленим заздалегідь, пояснити необхідне, якщо йдеться про нові поняття, способи діяльності тощо;

нагадати учням, що наприкінці уроку Ви будете перевіряти, наскільки вони досягли таких результатів. Якщо це важливо, треба також пояснити учням, як ви будете оцінювати їхні досягнення в балах (грунтовніше про оцінювання мова йтиме у наступному параграфі цієї книжки).

        Цей елемент уроку має займати не більше 5% часу заняття.

   Надання необхідної інформації

     Мета цього елементу, етапу уроку – дати учням достатньо інформації, для того щоб на її основі виконувати практичні завдання, але за мінімально короткий час. Це може бути міні-лекція, читання роздавального матеріалу, виконання домашнього завдання, опанування інформацією за допомогою технічних засобів навчання або наочності. Для економії часу на уроці і для досягнення максимального ефекту уроку можна подавати інформацію для попереднього домашнього вивчення. На самому уроці вчитель може ще раз звернути на неї увагу, особливо на практичні поради, якщо необхідно прокоментувати терміни або організувати невеличке опитування. Ця частина уроку займає близько 10-15% часу.

     Інтерактивна вправа – центральна частина заняття

     Її метою є засвоєння навчального матеріалу, досягнення результатів уроку. Інтерактивна частина уроку має займати близько 50-60% часу на уроці. Обов’язковою є така послідовність і регламент проведення інтерактивної вправи:

      Інструктування – вчитель розповідає учасникам про мету вправи, правила, послідовність дій і кількість часу на виконання завдань; запитує, чи все зрозуміло учасникам (2-3 хв).

       Об’єднання в групи і (або) розподіл ролей (1-2 хв).

    Виконання завдання, при якому вчитель виступає як організатор, помічник, ведучий дискусії, намагаючись надати учасникам максимум можливостей для самостійної роботи і навчання у співпраці один з одним (5-15 хв).

Презентація результатів виконання вправи (3-15 хв).

      Рефлексія результатів учнями: усвідомлення отриманих результатів, що досягається шляхом їх спеціального колективного обговорення або за допомогою інших прийомів (5-15 хв).

    Рефлексія є природним невід’ємним і найважливішим компонентом інтерактивного навчання на уроці. Вона дає можливість учням і вчителю:

-усвідомити, чого вони навчились;

-пригадати деталі свого досвіду й отримати реальні життєві уявлення про те, що вони думали і що відчували, коли вперше зіткнулись з тією чи іншою навчальною технологією. Це допомагає їм чіткіше планувати свою подальшу діяльність вже на рівні застосування технологій у подальшій пізнавальній діяльності та у життя;

-оцінити власний рівень розуміння та засвоєння навчального матеріалу і спланувати чіткі реальні кроки його подальшого опрацювання;

-порівняти своє сприйняття з думками, поглядами, почуттями інших й інколи скоригувати певні позиції;

-як постійний елемент навчання привчати людину рефлексу-вати в реальному житті, усвідомлюючи свої дії та прогнозуючи подальші кроки;

-учителям – побачити реакцію учнів на навчання та вносити необхідні корективи.

    Рефлексія здійснюється в різних формах: у вигляді індивідуальної роботи, роботи в парах, групах, дискусії, в письмовій та усній формі. Вона завжди містить кілька елементів: фіксація того, що відбулось, визначення міркувань та почуттів щодо отриманого досвіду, плани на майбутній розвиток.

   Рефлексія застосовується після найважливіших інтерактивних вправ, після уроку, після закінчення певного етапу навчання.

     Технології рефлексії після окремих вправ, фрагментів уроку.

Усне обговорення може проводитись за запитаннями:

З якою метою ми робили цю вправу?

Які думки вона у вас викликала?

Які почуття?

Чому ви особисто навчились?

Чому б хотіли навчитись у подальшому?

Сучасні підходи до типології та структури
уроків біології

   У сучасній методиці навчання біології нема єдиної загальновизнаної класифікації уроків. Уроки ділять на типи за різними ознаками. М.М.Верзилін і В.М.Корсунська пропонують виділяти типи уроків, враховуючи зміст біологічних понять (морфологічні, анатомічні, фізіологічні та ін.) і пов'язаних з ними методів навчання (словесних, наочних, практичних) .
        Але подібну класифікацію уроків неможна назвати вдалою, оскільки вона побудована на основі однієї, хоча й важливої ознаки. Структура, функції і типізація уроків залежить не лише від змісту, але й принципів, методів, організації пізнавальної діяльності учнів, технічних засобів і завдань навчання. Крім того, класифікація уроків за поняттями досить умовна, оскільки на одному уроці вивчаються різні знання. Наприклад, методично обгрунтована доцільність вивчення анатомо-морфологічних понять з фізіологічними, що дозволяє застосовувати структурно - функціональний підхід, робити широкі узагальнення. Складне поняття про еволюцію органічного світу формується на основі порівняльно-анатомічних, фізіологічних та екологічних понять.

    І.Д.Звєрєв і А.М.Мягкова при типізації уроків виходять із дидактичних принципів, а при виділенні їх видів - із джерел знань, специфіки організації пізнавальної діяльності учнів [23].       Вони виділяють два типи уроків: вивчення нового матеріалу та урок узагальнення. Урок вивчення нового матеріалу поєднує в собі майже всі дидактичні функції: вступ до теми, облік знань і вмінь, повторення раніше вивченого, закріплення знань. В залежності від переваги тієї чи іншої функції до цього типу відносяться різні види уроків: пояснювальний, проблемного викладу, лабораторний, телеурок, кіноурок.

   Узагальнюючий урок теж може набувати різних видів. Він може проводитись у пояснювальному плані, з використанням кінофільму або телепередачі, спостережень і дослідів на лабораторному уроці.

   Методисти-біологи В.М.Максимова, Г.Є.Ковальова, Д.П.Гольнєва і Н.Г.Чередєєва з врахуванням провідних дидактичних завдань і специфіки змісту виділяють три типи уроків

1) урок засвоєння нового матеріалу, орієнтований на формування і розвиток біологічних понять ( наприклад, уроки з вивчення зовнішньої або внутрішньої будови тварин);

2) урок формування умінь і навичок, що забезпечується застосуванням знань, біологічних понять різних видів (наприклад, уроки з лабораторними роботами на визначення будови і складу насіння);

3) повторювально - узагальнюючий, спрямований на світоглядні висновки з врахуванням внутрішньо предметних і між предметних зв'язків, а також на контроль знань учнів (наприклад, уроки з вивчення значення рослин або тварин у природі й житті людини).

   Останнім часом найбільш поширена в педагогічній теорії і практиці була класифікація уроків за основною дидактичною (навчальною) метою. За цією ознакою розрізняють такі типи уроків: 1) урок засвоєння нових знань;

 2) урок формування (засвоєння) вмінь і навичок;

 3) урок застосування знань, вмінь і навичок;

 4) урок узагальнення і систематизації знань;

 5) урок перевірки знань, умінь і навичок;

 6) комбінований урок .

   У вказаній типології немає уроку закріплення знань, який обов'язковий в інших класифікаціях. Це пояснюється тим, що в умовах активної навчально-пізнавальної діяльності учнів, що передбачена цією класифікацією, закріплення знань зливається з вивченням або їх засвоєнням. Формування ж умінь і навичок, застосування їх, узагальнення й систематизація знань ще більше сприяють їх закріпленню. Крім того, у педагогічній практиці немає уроку, який би не можна було віднести до одного з типів, передбачених цією класифікацією. Ті завдання, що раніше виконувались на спеціальному уроці «закріплення знань», розв'язуються на всіх уроках, де провідною ланкою є висока навчально-пізнавальна активність учнів.

   Комбінований урок у цій схемі має досягти двох або кількох дидактичних цілей, наприклад, добитись засвоєння знань і застосування їх учнями, засвоєння і перевірки знань, формувати в учнів навички, які б можна було застосувати на практиці тощо.

  Ми дотримуємось тієї позиції, що класифікація уроків на основі одного принципу (наприклад, за змістом біологічного поняття) є досить умовною, оскільки на одному і тому ж уроці вивчаються різні поняття у взаємозв’язку. Виділення типів уроків біології на основі специфіки діяльності вчителя та учнів також є неповним. При цьому в одному ряду виявляються уроки, що виділені за дидактичними цілями, джерелом знань, характером пізнавальної діяльності учнів. Тому в методиці біології намітився новий підхід, що дозволяє при визначенні типу і структури уроку враховувати декілька чинників: специфіку змісту біологічних курсів, де взаємозв’язані загальнобіологічні і спеціальні поняття; установки шкільної програми, що орієнтує на активне формування умінь із залученням міжпредметних зв’язків; провідні дидактичні завдання, що стоять перед шкільною біологією.

    Для сучасного уроку біології є характерною інтеграція дидактичних завдань, без яких не можна забезпечити єдність навчання й виховання. В цьому розумінні кожний урок є комплексним (комбінованим), оскільки реалізує не лише навчальні завдання, а й виховні і використовує для цього комплекс різних заходів. Засвоєння нового на уроці поєднується із застосуванням та закріпленням раніше вивченого матеріалу, з формуванням вмінь і навичок, що включають елементи новизни, контролю тощо. Тому тип уроку має відповідати провідним дидактичним завданням і специфіці змісту. Узагальнюючи дослідження, передовий досвід учителів, не претендуючи на завершеність питання, вважаємо за доцільне виділити такі типи уроків біології:

 1) урок засвоєння нових знань;

 2) урок формування (засвоєння) вмінь і навичок;

3) урок узагальнення та систематизації знань;

 4) урок перевірки і корекції знань, умінь і навичок.

   В залежності від місця уроку в навчальній темі програми можна виділити уроки: вступний, поточний, заключний.

    Чи обов’язково «корінь» навчання повинен бути «гірким»? Ще К.Д.Ушинський відмічав, що «учіння, все взяте примусом і силою» навряд чи буде сприяти створенню розвинутих інтелек-

тів. Накопичений досвід дає змогу дійти висновку, що най-ефективнішими є уроки з нетрадиційними (нестандартними) методами і формами навчання.

    В чому переваги нестандартних уроків? Що вони дають учителю та учням?

    Рекомендовані орієнтовні види нетрадиційних уроків різнопланові. Деякі з них підводять до глибоких роздумів, інші дозволяють за незвичайною цікавою формою начебто приховати серйозність навчальної діяльності, треті просто налаштовують на веселий лад.

Запропонована практикою нестандартна типологія уроків не суперечить тій, що розроблена в дидактиці. Вчитель завжди усвідомлює головні завдання уроку: чи то повторення навчального матеріалу, його закріплення, чи то набуття умінь і навичок, засвоєння нових понять, закономірностей, або ж реалізація декількох дидактичних завдань, що має місце в комбінованому уроці.

    Нестандартна типологія більш різноманітна, пов’язана з численними асоціаціями, наповнена різними емоціями. Вона допомагає створити позитивну мотивацію навчальної діяльності, що надзвичайно важливо в роботі з школярами.

 Підводячи підсумки уроку, іноді навіть доцільно відмітити, що повторили, закріпили учні, що нового дізнались, чому навчились – тобто допомогти їм усвідомити якість пізнавальної діяльності. Але по закінченню незвичайного, цікавого уроку ця інформація вже не буде для учнів сухою бо перебуватиме під яскравими емоційними враженнями.

  У практику школи вже міцно увійшли такі форми й методи організації уроку, як лекція, семінар, конференція, залік, практикум, дискусія, консультація, змагання, гра та інші. Деякі з таких уроків можуть проводитись часто (урок-вікторина, урок-подорож), оскільки дозволяють майже будь-який навчальний матеріал втілити в нетрадиційну цікаву форму, інші використовують двічі, тричі на рік. Описані далі уроки можна використовувати не лише у «чистому» вигляді, а й у різному поєднанні.

  Уроки проведені нетрадиційно стимулюють творчість вчителя та його вихованців, створюють сприятливі умови для

співробітництва учнів між собою і з учителем. До деяких з них готуються, як до свята.

  Сповнені яскравих вражень, невимушеного спілкування, демократичні, незвичайні уроки допомагають зацікавити учнів, зробити школу не «могилою талантів» а «школою радості».

  Урок – лекція. Урок-лекція – це вид уроку біології на якому лекція, як метод, займає центральне місце. Лекція з біології проводиться під час вивчення найбільш складного, маловідомого учням матеріалу: вступ до курсу, розділу, теми, під час узагальнення матеріалу, формування висновків і, як правило, в старших класах.

  Лекцію доцільно використовувати й тоді, коли немає змоги зробити першоджерелами знань спостереження та експеримент. У зв’язку з цим урок-лекцію можна використовувати на уроках різного типу: вступних, тих, що розкривають зміст теми, узагальнюючих.

  Наприклад, на вступній лекції з еволюційного вчення вчитель розкриває основні положення теорії еволюції, показує її світоглядне й практичне значення, а на наступних уроках положення еволюційної теорії вивчаються школярами на основі самостійних робіт з натуральними об’єктами в класі або на екскурсіях. Завершується тема семінарським заняттям, на якому учні роблять повідомлення про теорію еволюції, пояснюють за допомогою цієї теорії процеси формування пристосувань, видоутворення, різноманітності видів.

  На лекції, що розкриває зміст конкретних понять теми, висвітлюються основні поняття, показується взаємозв’язок та взаємозалежність між ними, робляться узагальнюючі висновки.

 Інколи доцільно прочитати узагальнюючу лекцію для завершення вивчення теми, систематизації засвоєних на уроках і семінарських заняттях знань. Такий підхід особливо ефективний при вивченні складних тем, наприклад в 10 класі при вивченні питань хімічної організації клітини, обміні речовин і перетворенні енергії в клітині. На такій лекції формуються основні висновки, показуються перспективи розвитку галузевої біології, зв’язок теорії з практикою, даються рекомендації для самостійного поглибленого вивчення учнями розглянутих питань у позакласній та позашкільній роботі.

  Лекція – це монолог, що має ряд специфічних рис. Від інших виступів (розповіді, повідомлення, доповіді) лекція відрізняється тривалістю (вона займає не менше 20 – 25 хв); композицією (центром її є головна теза); характером монологу та мовного оформлення (для нього характерний певний внутрішній діалог, свобода стилю, експресія, емоційність) і головне – функцією.

   Лекція за своєю формою покликана давати систему знань, формувати світогляд, виховувати, спрямовувати на певну діяльність. Основні вимоги до лекції – ідейність, науковість, доступність, єдність форми та змісту, емоційність викладення, органічний зв’язок з формами навчання, На лекції вчитель має змогу показати ту чи іншу науку в розвитку, тому для неї характерна проблемна побудова всіх питань, що розглядаються.

  У процесі створення лекції можна виділити 4 етапи: аналітичний, орієнтаційний, композиційний та редакційний.

   Перший етап – а н а л і т и ч н и й, зв’язаний з аналізом теми з точки зору актуальних питань та проблем, що містяться в ній, виявляє ряд нових категорій понять, що необхідно розглянути. До літератури вчитель звертається, щоб з’ясувати питання, які складають основу конструкції лекції, визначити оптимальну кількість понять, які можна запропонувати учням в одній лекції. Завершується цей етап виробленням теоретичної концепції лекції, яка формується за результатом цілеспрямованого вив-чення літератури не лише з теми уроку, але й з проблем, що містяться в ній.

  Другий – о р і є н т а ц і й н и й, включає в себе такі етапи: 1. Визначення структури та настрою аудиторії. 2. Формування завдань. 3. Формулювання головних тез лекції, що має становити собою зібрану в один абзац відповідь на конструктивні питання лекції.

  Третій – к о м п о з и ц і й н и й. Його етапи такі:

1. Відбір способів, що активізують розумову діяльність.

2. Знаходження засобів привертання уваги та інтересу до теми.

3. Визначення їх співвідношення та місце в лекції.

4. Розробка єдиної композиції та загального плану лекції.

Четвертий етап – р е д а к ц і й н и й – вдосконалення тексту лекції:

1. Читання тексту лекції, виправлення неточних слів та виразів.

2. Заміна виразів та форм письмової усній мові.

3. Пояснення складних термінів та понять, доцільна заміна їх більш простими термінами.

4. Полегшення синтаксичної побудови мови

  Ефективність лекції в багатьох випадках залежить від організації навчальної діяльності учнів. Доцільно використовувати такі навчальні прийоми, як складання плану, запис основних положень лекції у вигляді тез, конспектування, складання опорних конспектів, підготовка відповідей на невелику кількість запитань тощо. Все це активізує пізнавальну діяльність учнів, концентрує їх увагу на головному. Допомагає зрозуміти зміст лекції.

  У лекції кожного виду необхідно виділити вступ, основну частину та висновок.

  Мета вступу – активізувати увагу школярів, залучити їх до роботи із засвоєння знань. Цього можна досягти за допомогою наведення переконливих прикладів, постановки проблеми, повідомлення цікавих відомостей, фактів з життєвого досвіду учнів тощо.

  Основна частина лекції присвячена викладенню навчального матеріалу в суворо логічній наступності.

  Наприкінці лекції підводяться підсумки, робляться висновки.

 Для читання лекції інколи практикується запрошення фахівця з певної галузі. В цьому випадку необхідно чітко поставити перед ним завдання, ознайомити з програмою, рівнем підготовки учнів, попередити про те, щоб не захоплювався описом великої кількості фактів, не перевантажував учнів науковою термінологією, допомогти підключити наочність, місцевий матеріал для пробудження інтересу до лекції.

  Урок – семінар. Семінарські заняття – це форма колективної, самостійної роботи учнів. Звичайно вони проводяться у вигляді бесіди чи дискусії, в процесі якої аналізуються та поглиблюються основні положення вивченої раніше теми, конкретизуються знання, закріплюються вміння.

   Семінари мають велике значення у розвитку учнів. Вони навчають їх обговорювати поставлені питання, самостійно аналізувати відповіді товаришів, аргументувати свою точку зору, оперативно та чітко використовувати свої знання. В учнів формуються вміння складати реферат, логічно викладати свої думки, підбирати факти з різних джерел інформації, знаходити

переконливі приклади. Виступи учнів на семінарах сприяють розвитку монологічної мови, підвищують культуру спілкування.

  Структура семінарського заняття може бути різною: це залежить від навчально-виховних цілей, рівня підготовленості учнів. Найбільш розповсюдженою є така структура:

  1. Вступний виступ учителя, в якому він нагадує мету семінарського заняття, знайомить з планом його проведення, ставить проблему.

  2. Виступи учнів (повідомлення чи доповіді за певними темами).

  3. Дискусія, обговорення повідомлень, доповідей. 

  4. Підведення підсумків (на цьому заключному етапі заняття вчитель аналізує виступи учнів, оцінює їх участь в дискусії, узагальнює матеріал та робить висновки). 

  5. Домашнє завдання (дається вчителем для закріплення отриманих знань).

Ефективність семінару багато в чому залежить від підготовки до нього вчителя та учнів.

Підготовка вчителя передбачає:

 1. Вибір теми, визначення мети семінару. 

 2. Підготовку питань для обговорення.

 3. Розподіл завдань та тем доповідей, повідомлень.

 4. Організацію попередньої роботи, консультації, корекцію змісту повідомлень, доповідей.

 5. Відпрацювання структури семінарського заняття, вибір методів, прийомів проведення семінару, підбір обладнання.

  Підготовка учнів до семінару починається завчасно, приблизно за 2 – 3 тижні. Викладач повідомляє тему, завдання семінару, питання для обговорення, розподіляє доповіді, рекомендує додаткову літературу, проводить консультації.

  Ефективність семінару залежить від уміння школярів готувати доповіді, повідомлення. Тому під час підготовки до семінару вчитель детально пояснює як готувати доповідь, допомагає скласти план, підібрати приклади, наочні посібники, зробити висновки. На консультаціях він переглядає доповіді, відповідає на запитання учнів, здійснює методичну допомогу.          Повідомлення та доповіді повинні бути невеликими, розрахованими на 3 – 5 хв. До семінару повинні готуватися всі учні класу, тому окрім тем доповідей учителю необхідно спланувати запитання для обговорення, підготувати співдоповідачів, рецензентів чи коментаторів повідомлень.

  Урок – конференція. На відміну від семінару, організація уроку - конференції завжди передбачає підготовку доповідачів.

   Це основна проблема вчителя. Кожна доповідь обов’язково ним прочитується і корегується.    Краще всього розподілити підготовку доповіді на 2 – 3 етапи. Треба допомогти школярам правильно відібрати матеріал для доповіді, який не повинен займати більше 10 – 15 хвилин.       При її написанні варто керуватися наступними правилами:

1. Глибоке розкриття питання.

2. Зв’язок з життям.

3. Логіка в подачі матеріалу.

4. Доказовий характер суджень.

5. Простота і виразність мови.

6. Емоційність викладу.

7. Уміле поєднання слова та засобів наочності.

  Не варто виключати можливість підготовки з кожного питання конференції 3 – 4-х учнів, при цьому важливо, щоб їх повідомлення не дублювали, а доповнювали одна одну. Така робота з колективом учнів дозволяє надати всьому заходу живого й зацікавленого характеру.

  Є цікавим використання в ході конференції елементів худож-ньої самодіяльності (читання віршів, включення музикальних фрагментів, невеликі інсценівки).

   Виділяють три типи конференцій:

   1. Теоретичні або тематичні конференції. Головним завдан-ням таких конференцій є глибоке й різнобічне висвітлення різних питань сучасної біології. Велика роль тематичних конференцій в ознайомленні учнів з життям і діяльністю видатних вчених-біологів.

  2. Читацькі конференції за статтями про біологію в періодичному друці. Такі заходи, як правило, проводяться спільно з бібліотекою. Оскільки обговорення книг не завжди можливе із-за відсутності достатньої кількості екземплярів в бібліотеці, доцільніше виносити на конференцію обговорення статті на біологічну тему. Це може бути стаття про історію розвитку біології, про цікаві відкриття та інші. Підготовка таких конференцій вимагає особливої ретельності у відборі матеріалу, він повинен бути актуальним і обов’язково проблематичним.    3. Практичні конференції. В школі така конференція може бути проведена за результатами гурткової дослідницької роботи або занять факультативу.

  Урок-екскурсія (урок-милування). Урок милування - це організація безпосереднього емоційно-чуттєвого контакту дітей з природою.

  Готуючись до такого уроку, педагог повинен попередньо осмислити естетичну своєрідність природи, споглядання якої планується. Потрібно заздалегідь з’ясувати, що зумовлює виразність і своєрідність конкретної пори року, який комплекс чуттєвих ознак можна вважати її естетичним змістом. Для осіннього пейзажу це може бути розмаїття кольорів. Взимку царює форма. Весні притаманні особливий динамізм та багатство звукових характеристик. Таким чином, можна завжди відокремити певну естетичну домінанту – переважання конкретних чуттєвих ознак, які надають особливої виразності певному природному стану.

  Варто відмітити ряд специфічних особливостей щодо організації та проведення уроків милування природою:

 - Технологія таких уроків значно відрізняється від звичайних занять або навчальної екскурсії. Вона розрахована на отримання дітьми не стільки номінативної, скільки емоційно-образної інформації про природу. Тому головним стратегічним напрямком уроку милування повинно стати постійне звернення вихователя як до інтелектуальної, так і, насамперед, до емоційно-чуттєвої сфери дитини;

 - Під час проведення таких занять потрібно вчасно потурбуватися про активізацію аналізаторів чуття у школярів. Треба піднести дитяче сприймання на належний емоційно-образний рівень, правильно організовуючи оціночну діяльність. Варто також вийти за межі статичного споглядання природи, надавши цьому процесу необхідного динамізму. У цьому значно допоможуть цікаві завдання оцінно-творчого характеру (музичні та пластичні імпровізації, словотворчість, робота з природним матеріалом), а також активні форми емоційно-естетичного пізнання навколишнього світу (ігри, змагання, конкурси, трудові справи та інше);

 - Уроки милування варто проводити раз у місяць, непомітно пов’язуючи їх із своєрідним станом природи, як-от: листопад, перший сніг, ожеледиця, іній, відлиги, льодохід, перші струмочки, повінь, райдуга та інше. Тривалість занять повинна гнучко враховувати вікові можливості дитячого сприймання (від 30 хвилин для учнів середніх класів до 45 для старшокласників);

 - Серед об’єктів милування чільне місце можуть посідати так звані «символи» рідної природи, наприклад: рослини, що набули символічного значення у світовідчутті українців й оспівані у народній художній творчості (калина, верба, тополя, дуб, барвінок, чорнобривці та ін.). Це значно наблизить дітей до розуміння естетичної своєрідності українського краєвиду, поглибить і зміцнить емоційний зв’язок із рідним краєм.

  У пошуках інноваційних підходів до навчання й виховання учнів вчителі звертаються до блочної технології. Така технологія спроможна забезпечити особистісно орієнтоване навчання, дає імпульс діяльності учнів, збуджує їхню ініціативу, наближає вчителя до конкретної дитини, допомагає розкрити її індивідуальність.

  Учителю нелегко працювати за блочною системою, але дуже цікаво. План складається не на одне заняття, а на всю тему. Для цього треба відібрати навчальний матеріал, обміркувати зміст міні-блоків, визначити кінцеву й проміжну мету, форми контролю. Передбачається систематичне, цілеспрямоване повторення й закріплення матеріалу. У класі створюється особливий мікроклімат творчої співпраці учнів, підтримується їхня зацікавленість до навчання. Кожна дитина має змогу продемонструвати свої знання.

  Блок закінчується уроком-заліком, тому це – важливий етап у формуванні цілісної системи знань. Учні мають виявити розуміння взаємозв’язку понять і явищ, уміння встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, узагальнювати, робити висновки.

  Позитивна оцінка за залік виставляється тоді, коли учень впорався з усіма завданнями, що відповідають рівню обов'язкової підготовки з предмета. Якщо хоча б одне з таких завдань залишилося невиконаним, то позитивна оцінка, як правило, не виставляється. У цьому випадку залік підлягає перескладанню, причому учень може перескласти не весь залік загалом, а тільки ті види завдань, яких він не зміг виконати.

  Практикуються різні види заліків: поточний і тематичний, залік-практикум, диференційований залік, залік-екстерн тощо. Під час проведення заліку використовуються різні форми організації діяльності вчителя й учнів: залік у формі іспиту, рингу, конвеєра, громадського огляду знань, аукціону і т.д. Якщо учням попередньо повідомляється приблизний перелік завдань, що виносяться на залік, то його прийнято називати відкритим, у протилежному випадку — закритим. Частіше перевага віддається відкритим залікам, під час яких визначаються результати вивчення найбільш важливих тем навчального предмета.

  Як приклад розглянемо можливі основні етапи підготовки й проведення, відкритого тематичного заліку. Такий залік проводиться як завершальна перевірка наприкінці вивчення теми. Приступаючи до викладу теми, учитель повідомляє про майбутній залік, його зміст, способи організації й терміни складання. Для проведення заліку серед найбільш підготовлених учнів обираються консультанти. Вони допомагають розподілити учнів на групи по 3-5 осіб, готують залікові книжки для своїх груп, у яких будуть фіксуватись оцінки за виконання учнями кожного завдання й підсумкової оцінки за залік. На заліку пропонуються завдання двох видів: основного, які відповідають обов’язковому рівню підготовки учнів, і додаткового, виконання яких разом з основними завданнями необхідне для одержання гарної чи відмінної оцінки.

   Для кожного учня (крім тих, які виступають у ролі консультантів) готуються індивідуальні завдання, що включають основні й додаткові запитання та вправи. На початку заліку (він проводиться, як правило, на спареному уроці) учні отримують свої завдання і приступають до їх виконання. У цей час вчитель проводить співбесіду з консультантами. Він перевіряє й оцінює їхні знання, а потім ще раз поясняє методику перевірки завдань, особливо основних.

   На наступному етапі уроку консультанти перевіряють виконання завдань у своїх групах, а вчитель вибірково перевіряє учнів з різних груп, у першу чергу тих, що впоралися з основними завданнями і вже виконують додаткові завдання.

  У заключній частиш уроку завершується оцінювання виконання кожного завдання, виставляються оцінки в залікові картки. На основі цих оцінок учитель виводить підсумкові й підбиває загальні підсумки заліку.

    Урок-залік проводиться в різних варіантах: перший – у ролі екзаменатора виступає учитель; другий – у ролі екзаменатора виступають ерудовані учні, що найкраще засвоїли тему. На таких уроках часто використовуються колективні форми навчання, наприклад тестовий контроль знань з наступною взаємоперевіркою.

   Як показує досвід, найкраще фактичний матеріал засвоюється, коли діти в ігровій формі знайомляться з навколишнім світом. Виховне значення ігор важко переоцінити. Вони збуджують допитливість – бажання більше пізнати, докопатися до суті природних явищ. Для дітей гра – засіб самовираження, під час гри вчитель може розкрити творчі здібності учня. Ігри допомагають установити тісний контакт з учнями, згуртувати клас.

   Урок-гра сприяє реалізації навчальної, розвивальної і виховної функції навчання. Та й сама підготовка до таких уроків, коли немає «глядачів», коли всі – учасники, породжує оптимізм навіть у найменш зацікавлених навчанням дітей. Виділяють дидактичну і ділову гру.

   Урок з дидактичною грою. На відміну від ігор узагалі, дидактична гра має відмітну ознаку — наявність чітко поставленої мети навчання і педагогічного результату. Дидактична гра має стійку структуру, що включає такі компоненти: ігровий задум, правила, ігрові дії, пізнавальні та дидактичні завдання, обладнання, результати гри.

     Ігровий задум виражається, як правило, у назві гри. Він закладений у тому дидактичному завданні, яке треба виконати на уроці, і додає грі пізнавального характеру, висуває до її учасників певні вимоги, що стосуються їхніх знань.

    Правилами визначається порядок дій і поведінки школярів у процесі гри, створюється робоча обстановка під час уроку. Тому розробка таких уроків здійснюється з урахуванням мети уроку та можливостей учнів. У свою чергу, правилами гри передбачаються умови для формування вмінь учнів керувати своєю поведінкою.

   Регламентовані правилами ігрові дії сприяють розвитку пізнавальної активності учнів, дають їм можливість виявити свої здібності, застосувати знання й уміння для досягнення мети гри.         Учитель, керуючи грою, спрямовує її в потрібне дидактичне русло, за необхідності активізує її хід, підтримує інтерес до неї.

   Основою дидактичної гри є пізнавальний зміст. Він полягає у визначенні тих знань і вмінь, що застосовуються під час розв'язування навчальної проблеми, поставленої грою.

   Обладнання гри значною мірою охоплює обладнання уроку. Це і наявність технічних засобів навчання, і різні засоби наочності, і дидактичні роздавальні матеріали.

  Дидактична гра спрямована на певний результат, що виступає, насамперед, у формі розв'язання поставленого завдання й оцінювання дій учнів, додає їй завершеності. Усі структурні елементи дидактичної гри взаємозалежні, і за відсутності основних із них вона або неможлива, або втрачає свою специфічну форму, перетворюючись у виконання вказівок, вправ і т.д.

  Наскільки доцільно використовувати дидактичні ігри на різних етапах уроку? Під час засвоєння нових знань можливості дидактичних ігор поступаються більш традиційним формам навчання. Тому їх частіше застосовують під час перевірки результатів навчання, формування навичок та умінь. Таким чином, розрізняють навчальні, контролюючі й узагальнюючі дидактичні ігри.

   Відзначимо, що характерною рисою уроку з дидактичною грою є включення в нього гри як одного із структурних елементів.

   Дидактичні ігри є ефективним засобом активізації навчальної діяльності школярів. Цим зумовлена необхідність розробки таких ігор і їх класифікація за змістом з використанням матеріалів відповідних методичних журналів і посібників.

    На уроках біології практикуються ігри: «Що? Де? Коли?», «КВВ», вікторини та ін. Звичайно, не завжди є можливість провести урок-гру, тому частіше використовуються ігрові моменти, наприклад різні конкурси: кросворди, «Повтори і передай», «Аплікації», «Знайди помилки», «Поле чудес» тощо.

    Складаючи програму ігор або ігрових моментів, необхідно пам’ятати про обладнання, тому можна запропонувати учням підготувати ігровий матеріал удома: різні фігури, малюнки, кросворди тощо.

    З теми «Вегетативні й генеративні органи рослини» (7-й клас) можна провести такі конкурси.

1. Аплікації.

У конвертах є частини аплікацій квітки, пагона. Команда, яка перша правильно зібрала аплікацію, отримує 5 балів, друга – 4, третя – 3 бали.

2. Повтори і передай.

Цей конкурс – для капітанів, які повинні продемонструвати не лише свої знання, а й добру пам’ять. Умови такі: капітан 1-ої команди називає ботанічний термін. Капітан 2-ої команди має повторити цей термін і назвати свій. Капітан наступної команди повторює терміни в такій самій послідовності, в якій вони були названі попередніми капітанами, і називає свій термін. Так триває доти, поки один із капітанів не переплутає послідовність уже названих термінів або не зможе за 5 секунд придумати новий.

  Приклад.

1- й капітан: маточка;

2- й капітан: маточка, тичинка;

3- й капітан: маточка, тичинка, оцвітина.

3. Далі-далі.

   Команди мають по черзі за 1 хвилину відповісти на якомога більше запитань. За кожну правильну відповідь присуджується 1 бал.

Приклад.

Наука про рослини. (Ботаніка)

Головні частини квітки. (Тичинка й маточка)

Частина маточки, з якої розвивається плід. (Зав’язь)

Основний підземний орган. (Корінь)

Зачатковий пагін. (Брунька)

Боковий орган рослини. (Листок)

Закономірності розміщення листків на стеблі. (Листорозміщення)

Сукупність закономірно розміщених квіток, об’єднаних спільною віссю. (Суцвіття)

Сукупність чашолистків. (Чашечка)

4. Четвертий зайвий.

Викреслити із чотирьох слів одне, яке не підходить за змістом.

Брунька, листок, корінь, стебло.

Віночок, чашечка, дерево, маточка і т. д.

5. Про все потроху.

«Державні рослини».

Дерева і трави для людей значать так багато, що деякі народи назвали держави на честь найулюбленішої для них тварини чи рослини. Чи можете ви назвати ці країни?

Мексика – мовою ацтеків означає «країна агав».

Панама – назва походить від дерева панами, яке там росте.

На державних прапорах яких країн зображено листок клена і дерево кедр?

Листок клена – на прапорі Канади.

Ліванський кедр – на прапорі Лівану.

Герб якої країни прикрашає пальма? (Перу)

Яка рослина зображена на гербі Мексики? (Кактус)

Квітка якої рослини є національною емблемою Республіки Коста-Ріка? (Орхідея)

В якій країні хризантема є символом нації і зображена на вищій нагороді? (Японія, орден хризантеми)

6. Брейн-ринг «Знайомі незнайомці».

Яке дерево називають іудейським? (Осика)

Яке дерево дає найкращу деревину для виготовлення музич-них інструментів? (Ялина)

З деревини яких порід дерев виготовляють папір і штучний шовк? (Сосна, ялина)

Яка рослина дає найкращий мед? (Липа)

Соком яких рослин виводять бородавки? (Чистотіл)

Ніхто її не лякає, а вона вся тремтить? (Осика)

Яку траву визначають і сліпі? (Кропива)

Чи росте дерево взимку? (Ні)

Із деревини якої рослини роблять сірники? (Осика)

Яка трава найвища? (Бамбук)

   Урок-ділова гра. У ділових іграх на основі ігрового задуму моделюються життєві ситуації і відносини, у рамках яких

обирається оптимальний варіант розв'язання проблеми й імітується його реалізація на практиці. Ділові ігри поділяються на: виробничі, організаційно-діяльнісні, проблемні, навчальні, комплексні.

  У рамках уроків найчастіше обмежуються застосуванням ділових навчальних ігор.   Особливостями останніх є:

-моделювання наближених до реального життя ситуацій;

-поетапний розвиток гри, у результаті чого виконання попереднього етапу впливає на хід наступного;

-наявність конфліктних ситуацій;

-обов'язкова спільна діяльність учасників гри, які виконують передбачені сценарієм ролі;

-використання опису об'єкта ігрового імітаційного моделювання;

-контроль ігрового часу;

-елементи змагальності,

-правила, системи оцінювання ходу і результатів гри.

Методика розробки ділових ігор передбачає такі етапи:

-обгрунтування вимог до проведення гри;

-складання плану її розробки;

-написання сценарію, у тому числі й правила та рекомендації щодо організації гри;

-підбір необхідної інформації, засобів навчання, які створюють ігрову обстановку;

-уточнення цілей проведення гри, складання рекомендацій для ведучого, інструкцій для гравців, додатковий підбір і оформлення дидактичних матеріалів;

-розробка способів оцінювання результатів гри в цілому та її учасників окремо.

Можливий варіант структури ділової гри на уроці може бути таким:

-ознайомлення з реальною ситуацією;

-побудова її імітаційної моделі;

-постановка головного завдання командам (групам), уточнення їхньої ролі в грі;

-створення ігрової проблемної ситуації;

-визначення необхідного для розв’язання проблеми тео-ретичного матеріалу;

-розв’язання проблеми, обговорення й перевірка отриманих результатів;

-корекція;

-реалізація прийнятого рішення;

-аналіз підсумків роботи, оцінювання результатів роботи.

  В організації уваги школярів на уроці велику роль відіграє емоційний виклад учителем навчального матеріалу. З цією метою часто використовується художня література, музика, висловлювання вчених. Наприклад, урок у 8 класі з теми «Різноманітність земноводних і їхня охорона» можна почати зі слів Дж. Даррела: «Пам’ятайте, у рослин і тварин немає депутатів, їм нікому писати і жалітися, крім нас, людей, котрі разом з ними заселяють цю планету».

  На уроці біології в 7 класі можна програвати окремі п’єси з «Пір року» П.Чайковського, читати поезії. Розповідь про гриби можна розпочати із загадки.

  Проблемні ситуації під час вивчення нового матеріалу спонукають дітей мислити. Систематичне створення таких ситуацій на уроках у старших класах дає змогу з успіхом використовувати методику науково-практичних конференцій, де ставляться ширші проблеми.

  Урок-практикум. Уроки-практикуми, крім виконання свого спеціального завдання — посилення практичної спрямованості навчання, мають бути якнайтісніше пов’язані з вивченим матеріалом, а також сприяти міцному, неформальному його засвоєнню. Основною формою їх проведення є практичні й лабораторні роботи, лід час яких учні самостійно вправляються в практичному застосуванні засвоєних теоретичних знань та вмінь.

   Домінуючою складовою лабораторних робіт є процес формування експериментальних умінь школярів, а практичних робіт — удосконалення конструктивних умінь. Треба зазначити, що навчальний експеримент як метод самостійного набуття знань учнями хоча і подібний до наукового експерименту, разом з тим відрізняється від нього постановкою мети, уже досягнутої наукою, але не відомої учням.

  Розрізняють настановчі, ілюстровані, тренувальні, дослідницькі, творчі й узагальнюючі уроки-практикуми. Основним же способом організації діяльності учнів під час практикумів є групова форма роботи. При цьому кожна група з двох-трьох чоловік виконує практичну чи лабораторну роботу (усі роботи різні).

Засобом керування навчальною діяльністю учнів під час проведения практикуму є інструкція, яка за певними правилами послідовно встановлює дії учня.

   Виходячи з досвіду, можна запропонувати таку структуру уроків-практикумів:

- повідомлення теми, мети і завдань практикуму;

- актуалізація опорних знань та вмінь учнів;

- мотивація навчальної діяльності учнів;

- ознайомлення учнів з інструкцією;

- підбір необхідних дидактичних матеріалів, засобів та обладнання;

- виконання роботи учнями під керівництвом учителя;

- складання звіту;

- обговорення й теоретична інтерпретація отриманих результатів роботи.

Урок-дискусія. Основу уроків-дискусій становлять розгляд і вивчення спірних питань, проблем, різних підходів при аргументації суджень, розв'язанні завдань тощо.

Розрізняють дискусії-діалоги, коли урок організовується навколо діалогу двох його головних учасників, групові дискусії, коли спірні питання зважуються в процесі групової роботи, а також масові дискусії, коли в полеміці беруть участь всі учні класу.

Під час підготовки уроку-дискусії вчитель повинен чітко сформулювати завдання, що розкриває суть проблеми, і можливі шляхи її розв'язання. У разі потреби учасникам майбутньої дискусії треба ознайомитися з додатковою літературою, завчасно запропонованою вчителем.

На початку уроку відбувається вибір теми чи питання, уточнюються умови дискусії, виділяються вузлові моменти обговорюваної проблеми. Головний момент дискусії — безпосередній спір її учасників. У цьому випадку авторитарний стиль викладання не прийнятний, адже він не сприяє відвертості, висловленню своїх

поглядів. Ведучий дискусії, найчастіше вчитель, може використовувати різні прийоми активізації учнів, підбадьорюючи їх репліками типу: «гарна думка», «цікавий підхід, але....», «давайте подумаємо разом», «яка несподівана, оригінальна відповідь» або роблячи акцент на поясненні змісту протилежних точок зору тощо. Необхідно міркувати разом з учнями, допомагаючи їм при цьому формулювати свої думки та розвиваючи співпрацю.

У ході дискусії треба домагатись однаковості оцінок. Однак щодо принципових питань варто вносити ясність. Окремо стоїть питання про культуру дискусії. Образи, докори, недоброзичливість у ставленні до своїх товаришів не повинні виявлятися під час дискусії. Лемент, брутальність найчастіше виникають тоді, коли в основі дискусії лежать не факти чи закономірності, а тільки емоції. При цьому часто її учасники не володіють предметом спору і «говорять різними мовами».

Формуванню культури дискусії можуть допомогти такі правила:

- вступаючи в дискусію, необхідно мати уявлення про предмет спору;

- під час спору не допускати тону переваги;

- грамотно й чітко ставити запитання;

- формулювати головні висновки.

Момент закінчення дискусії варто обирати таким чином, щоб попередити повторення вже сказаного, оскільки це негативно впливає на підтримання інтересу учнів до розглянутих на уроці проблем. Завершивши дискусію, необхідно підбити підсумки: оцінити правильність формулювання та вживання понять, глибину аргументів, уміння використовувати прийоми доведень, спростувань, висування гіпотез, культуру дискусії. На цьому етапі учні одержують оцінки, але при цьому не треба знижувати бали за те, що учень обстоює неправильну точку зору.

На цьому етапі уроку можна не тільки систематизувати можливі шляхи розв'язання . обговорюваної проблеми, а й поставити пов'язані з нею нові запитання, що дають «їжу» для нових роздумів.

Варто зазначити, що дискусія є одним з основних структурних компонентів уроку-диспуту, конференції, суду, засідання вченої ради і т.д.